КРОК 4
Допустіть думку, що немає правильного способу жити
навіть якщо люди в інтернеті кажуть, що є
Вважається, що єдине правильне рішення — стати на захист батьківщини із зброєю в руках. Це, можливо, пришвидшило б перемогу (або ні), можливо, сприяло б більшій консолізації суспільства (або ні). Та десятки мільйонів українців цього не роблять. І цим десяткам мільйонів українців важливо осмислити цю війну і знайти собі своє місце у ній на основі своїх цінностей. Відносно цього місця і цінностей приймати рішення, що нарешті виведуть із режиму «перечікую, може, омине, от-от закінчиться війна».
Яким моральним правом послуговуватись? Чи є взагалі якесь моральне право, яке має визначати, хто і як повинен діяти і жити у війні? Я думаю, що такого єдиного морального імперативу немає, бо інакше він вже мав був з'явитися за тисячолітні історії людських воєн.
І багато хто у цей період чуються посеред внутрішньої боротьби між тим, що є «правильно» — наприклад, мобілізуватись, повернутись в Україну, вивезти дитину з прифронтового міста, тощо — і тим, що реально робить людина. Спостерігаючи цю різницю, багато хто себе гризе. Та самоїдство точно не допомагає, і не є обов'язковим. Допомагають систематичні кроки на основі прийнятих до того рішень на основі власних цінностей. Тож, підсумовуючи, буде помічним:
не порівнювати себе з іншими: завжди буде хтось, хто робить і зашкварюється більше. Але коли ми дивимось на це, то ризикуємо прогавити, що правильно для нас.
бути у контакті зі своїми бажаннями, потребами та емоціями, навіть якщо вони соціально засуджуються чи не визнаються. Ваші бажання — це основа ваших рішень.
знайти зону впливу, яка вам відчувається як достатньо важлива і цілком посильна на цей період життя.
знайти своє місце і роль у війні і бути із цим у мирі: не дозволяти вішати на себе ярлики: зрадниця, ухилянт тощо, помічати внутрішньоособистісні (я хочу захищати країну, але не хочу, боюсь воювати) та ціннісні (мені важлива і Україна, і моя свобода) конфлікти всередині, працювати із ними, знаходити врівноваження.
Тож якщо ви почуваєтесь зрадником чи вже не витримуєте щоденних обстрілів у прифронтовому місті.
Якщо втрачаєте розум від туги за чоловіком будучи з дитиною за кордоном чи втратили бізнес під час війни.
Якщо вам важко говорити про все, що відбувається навіть з близькими, чи ви відчуваєте велику потребу щось робити та не знаєте, що.
Що б із вами не відбувалось, це нормально у цьому ненормальному досвіді.
